Мов «Сторонній» Камю, Джо – самітник, який ніде не знаходить свого місця. Його важко назвати розчарованим, схоже, у нього ніколи не було жодних ілюзій. Його гостра чуттєвість, мов губка, вбирає в себе кожне враження, попри те, що його життя – це похмуре одноманітне існування помічника шкіпера на баржі, що курсує між Ґлазґо та Единбурґом. Одного ранку темні води річки прибивають до баржі тіло молодої жінки. Невдовзі знаходиться й гаданий винуватець… Але чи й справді відбулося вбивство і як із цією трагедією пов’язаний Джо? Занурюючись у, здавалося б, неквапливу приземлену оповідь, читач невдовзі відкриває у ній численні больові точки, сповнені надзвичайної пристрасті й напруги, де текст роману починає гарячково пульсувати, то підносячись до висот філософського трактату, перетворюючись на своєрідну охудожнену «феноменологію людського досвіду», то знову поринаючи у замкнутий тісний світ баржі, де панує сіра безпросвітність. І читач запитує себе, що ж саме тримає в руках: сенсаційний трилер, постмодерний псевдо-детектив, який, по-дружньому підморгуючи, заграє з нашими очікуваннями, чи похмуру екзистенційну драму, де немає злочину, однак за нього все одно доводиться заплатити?